Василь Шкляр та "Ключ" до таємниці
За "Ключ" В.Шкляр отримав кілька літературних премій (Гран-прі конкурсу гостросюжетного роману «Золотий бабай», премії столичних журналів «Сучасність» та «Олігарх», премію міжнародного конвенту фантастів «Спіраль століть» та ін.)
Беручи книгу в руки, можна прочитати застереження автора:
"Одні назвуть "Ключ" детективом.
Другі — твором еротичним.
Треті — містичним, окультним або й ритуальним.
Усіх, хто шукатиме у ньому тільки перше, друге або третє, я прошу його не читати".
Насправді, Василь Шкляр веде читача сторінками життя головного героя – Андрія Крайнього, якого світ, як і славетного Савича, ловив та не впіймав. Він трохи філолог, трохи журналіст, поліглот, що окрім загальнопоширених мов володіє і грабарем (давньовірменською мертвою мовою), з вірою в числа й значення імен, але в той же час він – безпартійний, не є членом жодної організації. Хоча крізь роман червоною ниткою тягнеться соціальна і політична критика. Сарказм випливає із вчинків головного героя, а все ж... він переконує себе, що "повстане із попелу і поведе світ за собою".
Немає змісту переповідати зміст(вибачте за тавтологію), аби зрозуміти, що роман вартий прочитання. Вже тому, що з перших сторінок (відколи містичний ключ потрапляє до рук головного героя) важко відірватись від книги, адже хочеться розплутати сюжетний клубок Аріадни(і відчинити замкнені таємничі двері до правди).
Роман варто прочитати і через епізодичного героя – сільського дідка із Некричів Григорія Івановича, котрий звертається до всіх лиш "пане-брате", їсть лише хліб, бо "з нього можна аж 10 страв приготувати, але навіщо? якщо він і так смачний", і знає "про все на світі". Він такий живий і рідний, бо, мабуть, кожен з нас знав такого Григорія у своєму житті.
Крізь увесь твір автор демонструє і своє знання французької, адже саме нею перемовляються двоє коханців. Він це пояснює тим, що в українській мові не достатньо слів, щоб описати всі любощі і слова кохання, бо українці ще з діда-прадіда лише боролись-боролись-боролись та бульбу копали. Постає питання: то чи не варто автору вигадати нові слова,які б достеменно точно підійшли його роману, а не посилатись на бідних українців?
Незважаючи на це, мова книги – багата, пишна на порівняння й епітети, чиста і справжня. Саме тому її можна перечитувати ще не один раз.